Мурали, які перетворюються на дрони: художник Саша Корбан про шлях до мистецтва, війну, стінопис «Перші, з честю!» і підтримку прикордонників

Нещодавно Саша Корбан завершив у Хмельницькому мурал «Перші, з честю!», присвячений прикордонникам, які щодня тримають український рубіж. Мурал створено у рамках масштабної кампанії зі збору коштів «НаKILL ворога: Підтримай перших на рубежі!», яку 15 травня ініціював Благодійний фонд «Сучасна Україна» за підтримки Державної прикордонної служби України. Мета — зібрати 5 мільйонів гривень на сучасні FPV-дрони для підрозділів ДПСУ на передовій.

У цьому інтерв’ю Саша розповідає про дитинство в Хрестівці, перше знайомство з графіті і той момент, коли довелося обирати між шахтою і мистецтвом. Ділиться історією створення муралу «Перші, з честю!» — від знайомства з фондом «Сучасна Україна» до спілкування з прикордонниками, які стали основою для образу на стіні. А також говорить про те, що означає для нього мистецтво під час війни.

«Кохання з першого натискання»: про початок творчого шляху

У дитинстві Саша Корбан і не думав про те, щоб стати художником — у його серці тоді був спорт, зокрема футбол. Займався серйозно і показував хороші результати, але, як він сам каже, «не вийшло, не виріс». Професійним спортсменом він так і не став.

Усе змінилося, коли Саші було близько 15 років і в Хрестівку прийшла хвиля хіп-хоп культури. Брейк-данс, реп, графіті — все це стало новим світом  та захопленням для підлітка. Найсильніше вразили графіті: «Коли я побачив, що це таке, це було, мабуть, якесь кохання!»

Саша згадує, як вперше побачив роботи старших хлопців — ще зовсім сирі, технічно недосконалі, але «живі». Вони настільки запали в пам’ять, що досі залишаються для Корбана найкращими: «Звичайно, вони були на такому рівні, не так, як зараз малюють. Але для мене це досі найкращі графіті».

15-річному Саші також хотілося спробувати — висловитись, привернути до себе увагу (зокрема і дівчат). Художник пригадує, що його перше натискання на балончик із фарбою — це момент, який закарбувався на все життя.

«Минуло вже понад 20 років, але я досі пам’ятаю це відчуття. Часто згадую його, коли малюю на стінах. У Хмельницькому я теж про це думав. Це як у кіно показують кохання — тільки тут із фарбою: натискаєш — і вау! Це було кохання з першого натискання», — ділиться Саша Корбан. 

З того моменту почалося — спочатку малюнки в зошитах, потім — на стінах. Саша Корбан визнає: спершу усе було дуже примітивне, слабке, неякісне. Але головним було не «як», а «навіщо». 

«Малюнки мене врятували»: про найважчий період у житті та порятунок у мистецтві

Підлітковий пошук себе збігся для Саші із найважчою особистою втратою — смертю матері. Хлопець залишився сам, без підтримки й орієнтирів. Саша ділиться, що це був найскладніший період у його житті.

Тоді малювання стало порятунком: «Я не знав, як жити, що робити. Але почав малювати — у зошитах, на вулиці. Хотілося чогось більшого. Потрібна була увага. У підлітковому віці, коли живеш сам, морально дуже важко. І саме малюнки мене врятували».

«Піти працювати у шахту здавалося єдиним правильним шляхом»

Саша Корбан народився і виріс у маленькому шахтарському місті, де майже кожна родина так чи інакше була пов’язана з вугледобувною промисловістю.

«Хтось із сім’ї точно працював на шахті — чи мама, чи тато, чи брат. У мене теж так було. Мама працювала на шахті. І тато — коли ще був живий», — каже Саша. 

Шахта з дитинства здавалася єдиним очевидним шляхом. Коли залишився сам, після смерті мами, опинився перед вибором, який насправді був радше безвихіддю, каже Саша, — з професійним спортом не склалося, альтернатив не було. Він пішов працювати в шахту. 

Паралельно все ще намагався малювати, хоч і нечасто, без чіткого плану чи віри в себе. Здавалося, що з графіті доведеться попрощатися: «Я тоді думав: мабуть, усе — закінчую з графіті. Хотілося зробити краще, але не виходило — і руки опускалися».

«Я пам’ятаю, як у мене тремтіли коліна»: про перший графіті-фестивалю Запоріжжі

Попри роботу на шахті та постійні сумніви, Саша все ж уперто продовжував — малював у вільний час після роботи.

З’явилися перші результати — і перше запрошення на графіті-фестиваль у Запоріжжі. «Я пам’ятаю, як у мене тремтіли коліна. Поруч були хлопці, про яких я читав, чиї роботи бачив. А тут вони — поряд».

Це стало точкою зламу. Він почав знайомитися з іншими художниками, входити в спільноту, вдосконалювати навички. І вперше серйозно замислився: а що, як шахта — це не єдиний шлях?

«Я не був найкращим шахтарем. Роботу виконував чесно, справно, але я її не любив»: про звільнення із шахти

«Я не був найкращим шахтарем. Роботу виконував чесно, справно, але я її не любив. Були хлопці, які цим жили, а я — просто працював. І десь всередині почала з’являтись думка: може, я здатен на щось інше?» — згадує Саша.

Рішення піти з шахти не було легким. Шахта давала стабільність — зарплату у визначений день, передбачуваність, упевненість у завтрашньому дні. А за її межами — повна невідомість.

«Товариші казали, що я дурень — пішов у нікуди. Але мені хотілося іншого. І я звільнився», — пригадує Саша Корбан. 

У 2011 році Саша залишив шахту, але вже за два роки серйозно замислювався про повернення. Фінансова ситуація була складною — іноді доводилося обирати між їжею й матеріалами для роботи: «Коли тобі трохи за 20, ти нічого не маєш — ані грошей, ані стабільності. І ти стоїш у магазині й думаєш: сосиска чи пензлик. Це важко».

Він зателефонував на шахту з бажанням повернутися — йому запропонували подумати протягом кількох місяців. І ця порада, каже Корбан, стала однією з найкращих у житті: «Мені сказали: ми тебе візьмемо, але подумай. І я подумав. Я ж пішов заради мрії. Отже, треба працювати більше. Можливо, щось роблю не так — треба виправлятися».

«Я не хотів виїжджати, бо це мій дім»: про початок окупації Донецької області

Став працювати наполегливіше, фінансове становище покращувалося й життя почало налагоджуватись. І саме в цей момент, у 2014 році, у рідний регіон прийшли російські окупанти: «Життя почало налагоджуватись — і вони прийшли. Оця «днр» і вся ця чепуха».

Саша розповідає, що намагався говорити з колишніми колегами й друзями — пояснював, що це справжня війна, говорив про абсурдність ситуації. Дехто розумів, погоджувався, підтримував. Але таких, за його словами, було небагато.

«У 2014 році мені довелося переїхати. Я зрозумів, що не зможу там жити», — пригадує Олександр. 

Рішення далося нелегко — залишати дім було боляче. Саша каже, що виїхав не одразу, «дещо затягнув»: «Я не хотів виїжджати, бо це мій дім. Це важко. Але потім все ж прийшло розуміння, що іншого шляху немає».

«У паспорті — фото з «оселедцем». Я його не змінював»

Саша пригадує кумедний випадок із молодості. Тоді він носив ірокез — так виражав себе та привертав увагу. Якось посперечався з друзями, і на 25-річчя, коли потрібно було змінювати паспорт, пішов фотографуватись із «оселедцем» (зачіска — прим.). 

Саме з цим фото в документі він проходив блокпости, коли виїжджав із тимчасово окупованої території. 

«У паспорті досі фото з «оселедцем». Я його не змінював», — каже Олександр.

«До кожної історії я знаходжу свій підхід»: про стилі, у яких працює Олександр Корбан

Саша Корбан не обмежує себе в одному стилі. Каже, що натхнення постійно змінюється, і кожна робота вимагає свого підходу. Одного разу хочеться створити щось просте, експресивне, іншого — взятися за реалістичну детальну композицію: «У мене є кілька напрямків, які мені подобаються. І я не можу обрати один. Сьогодні хочеться так, через тиждень — вже інакше».

Один із його стилів, наближений за виглядом до скетчінгу, з’явився на початку повномасштабного вторгнення — з малюнків у зошиті, зроблених для розвантаження думок. Згодом він переніс цю техніку на стіну — і саме в цьому стилі створив мурал «Перші, з честю!» у Хмельницькому.

Цей підхід помітили не лише в Україні. Роботи викликали інтерес за кордоном — художника запросили до Німеччини, щоб повторити саме цей стиль, який назвали «геніально простим», емоційним і впізнаваним.

Цей стиль помітили не лише в Україні — він викликав інтерес і за кордоном. Корбана запросили до Німеччини, щоб відтворити саме цю техніку. Художник пригадує, що отримував коментарі, що його роботи «геніальні у своїй простоті»: зовні — наче простий начерк, але він працює емоційно, чіпляє й органічно виглядає на стінах.

Попри це, художник вважає, що не має обирати для себе один стиль. Йому подобається фотореалізм, попарт, поєднання реалістичних елементів із графікою. Один з улюблених прийомів — реалістична чорно-біла смуга, що проходить через все зображення. «Мені подобається розповідати якісь життєві моменти. І до кожної історії я знаходжу свій підхід», — каже Саша. 

«Це не моя заслуга»: як повномасштабне вторгнення змінило фокус і сенси

Після 24 лютого 2022 року життя Саші Корбана, як і мільйонів українців, змінилося кардинально. Світ став іншим — і змінився фокус.

Корбан зізнається: зараз йому важко давати інтерв’ю про себе. У перші місяці повномасштабної війни він створив мурал «Золота нитка» на Оболоні — розірваний прапор, який зшиває рука воїна. Але, попри увагу до роботи, тоді Саша не погодився на жодну розмову з журналістами: «Бо це не моя заслуга. Це заслуга наших неймовірних чоловіків і жінок, усіх, хто причетний до того, що наша країна досі стоїть, що ми живі».

Відтоді він часто ставив собі запитання: чи має сенс мистецтво під час війни? Особливо — після новин про обстріли, втрати, «прильоти». «Може, ці малюнки — взагалі не на часі?»

У 2022-му він свідомо відмовився від багатьох проєктів. Відчував, що зараз не час для цього. Але саме розмови з військовими змінили його ставлення. Вони переконували: ці роботи потрібні, бо теж є частиною опору. «Я їм кажу: якби не ви, усе це було б нікому не потрібно. А вони відповідають: це треба, це надихає, це теж боротьба».

Саша називає себе дуже емпатичним. Попри зовнішню стриманість — виголений череп, спокійний вираз — він гостро переживає все, що відбувається. Війна щодня забирає життя — і художник не може залишатися осторонь. Біль, який приносить реальність, природно проростає в його роботах. Бо інакше, каже він, — нечесно.

«Ну трохи так… помалював у світі»: про роботи в Україні та за кордоном

Мурали Саші Корбана можна побачити по всій Україні — від сходу до заходу: «Я вже й не згадаю весь список. Це й Одеса, Запоріжжя, Миколаїв, Київ, Полтава, Хмельницький, Сіверськодонецьк, Лисичанськ. Щось було й на Львівщині. Багато де — дуже багато було запрошень».

За кордоном його роботи також цінують. Бразилія, Малайзія, Туреччина, Грузія, Об'єднані Арабські Емірати, Італія, Франція, Німеччина — перелік довгий. Навіть Ірак був у цьому маршруті.

Запрошення надходять і зараз, але через війну не завжди вдається на них реагувати. «Я завжди пояснюю: на жаль, зараз є певні обставини. Якщо зможу — приїду. Але поки що… ну, поки що ось так», — каже Саша.

«Коли я дізнався, що мама померла, я був у Маріуполі»: про найважчу роботу художника

На запитання, яка з робіт запам’яталась найбільше, Саша вагається — для нього всі мурали особливі. Кожен має свою історію, кожен пов’язаний із внутрішнім досвідом, і виділити один — майже неможливо: «Вони всі особливі. І всі по-своєму складні. Щось трапляється — добре чи погане — на кожному проєкті».

Та коли мова заходить про найважчу роботу — з емоційної точки зору — він згадує Маріуполь. У 2018 році він створив там мурал із зображенням дівчинки Мілани. У 2015-му дитина потрапила під російський обстріл, втратила ногу, її мама загинула. Ця історія боліла багатьом — і художнику зокрема.

Та для Саші цей проєкт був ще й глибоко особистим: «Я вчився в Маріуполі. І саме там дізнався, що моя мама померла. Це місто — особливе й болюче водночас».

Коли йому запропонували створити там мурал, присвячений Мілані, погодитись було непросто. Повертатися в місто, пов’язане з особистою трагедією, означало прожити все заново: «Мені було дуже важко повернутись у Маріуполь. Але й дуже важливо».

Робота над «Міланою» стала не просто проєктом — вона торкнулася особистого: «Ця історія — не тільки про дівчинку. Вона стала і моєю теж».

«Я одразу погодився — бо це про наших захисників»: про знайомство з Фондом і початок роботи над муралом «Перші, з честю!»

У 2023 році волонтер фонду «Сучасна Україна», відомий художник-мураліст Володимир Манжос запропонував кандидатуру Саші Корбана для створення муралу. Першу ідею реалізувати не вдалося, але саме тоді відбулося знайомство й почався діалог.

Коли з’явилась ідея створити мурал у Хмельницькому в рамках проєкту «Мурали Сучасної України», куратор Юлія Островська запропонувала саме Саші взятися за неї. «Коли почув тему — одразу погодився. Бо це важливо. Це про наших захисників. І про це треба розповідати», — каже художник.

Так почалася робота над муралом «Перші, з честю!», що присвячений захисникам-прикордонникам, які першими зустрічають ворога. 

«Мені хотілось показати мужність цих людей»: про ідею та символіку муралу

Говорячи про ідею хмельницького муралу «Перші, з честю!», Саша Корбан насамперед звертається до символіки. Робота обрамлена чіткими лініями — їх художник трактує як образ кордону: «Це не буквальний кордон України, але він чіткий. Навіть цією простою лінією я хотів показати, що завдяки Державній прикордонній службі, Збройним силам України, усім, хто стоїть на захисті, наша країна міцно тримається».

В центрі — фігура військового з біноклем. У героя муралу «Перші, з честю!» немає конкретного імені. Це не портрет, не змальована фігура з фото — це узагальнений, але живий образ, зібраний із облич, голосів, інтонацій, жартів, мовчань — з бійців та бійчинь, які боронять нас нашу країну на кордоні.

Цей образ на стіні — про щоденну, справжню мужність тих, хто тримає лінію кордону. «Під час створення муралу я щодня спілкувався з військовими, слухав їхні історії. І з кожною з них усе більше розумів: це величезна, справжня праця. І це люди, які мають мужність тримати нашу країну».

Художник працював у Хмельницькому понад тиждень і зізнається: за цей час встиг не лише створити мурал, а й відчути глибший зв’язок із тими, кому присвячена робота. Деякі з прикордонників стали його друзями — і ця людська близькість також залишилась на стіні.

Саша Корбан також наголошує, що для нього важливо не лише те, що він вклав у роботу, а й те, що кожен побачить у ній сам. І ця відкритість до інтерпретації — теж частина мистецтва, теж форма поваги до глядача.

«Це наче курсант намалював свою мрію»: про техніку виконання муралу

Було кілька ескізів, багато варіантів. У підсумку зупинились на техніці, наближеній до скетчінгу — фірмовому стилі Корбана, що нагадує штрихи кульковою ручкою. Ніби швидкий начерк у зошиті чи на папері.

«Мені здається, багато хто у школі малював кульковою ручкою в зошиті. Я теж це робив — і роблю досі. Якось подумав: чому б не спробувати цей стиль на стіні? Спробував — і він мені сподобався. Це щось дуже знайоме кожному. Так цей стиль і став одним з напрямків, у якому я працюю», — розповідає Корбан. 

Саша Корбан зізнається, що спершу здивувався, коли організатори обрали саме цей варіант. Але здивування було приємним — у цьому стилі є щось дуже щире й справжнє: «Наче один із курсантів намалював свою мрію. Вони ж ідуть на навчання не просто так, а з щирим прагненням. У його уяві — він уже стоїть на захисті кордонів своєї країни».

За словами художника, техніка лише підкреслює сенс: візуальна простота тут не про швидкість, а про чесність. І ця відвертість виявилася дуже доречною саме в цій темі.

«Я віддав усе тепло, всю свою любов — цій стінці»: про значення муралу для художника

Після завершення муралу в Хмельницькому Саша Корбан зізнається: досі емоційно не відійшов. Минуло кілька тижнів, але емоційне навантаження досі живе в тілі й голові. «Коли я малюю — віддаю все своє тепло, всю свою любов. Цього разу — цій стінці», — каже Саша. 

Під час роботи Саша багато спілкувався з прикордонниками — людьми, яким і присвячено цей мурал. Їхні історії залишили глибокий слід. «Коли чуєш ці життєві, болючі, справжні розповіді — вони надихають. Болем, силою, гідністю. І ти думаєш: як їм подякувати за те, що вони тримають країну?» — каже художник.

Для художника участь у кампанії «НаKILL ворога» — не просто творчість, а спосіб допомогти. Мурал у Хмельницькому став частиною благодійного збору на FPV-дрони для прикордонників — і ця місія для нього не менш важлива, ніж сама робота. «Саме тому я погодився. Бо це більше, ніж мурал. Це — спосіб подякувати. І це — спільна справа. Якщо я можу бути корисним для наших захисників — я залюбки беру участь. Це важливо для мене», — наголошує художник.

Отримавши запрошення від фонду «Сучасна Україна», він не вагався: «Команда фонду «Сучасна Україна» робить дуже добру справу — збирають кошти, допомагають нашим військовим. І мені хочеться бути причетним — допомагати, як я можу. З усією любов’ю. Тим, що я трошечки вмію. Коли тебе запрошують у такий проєкт — не вагаєшся. Це потрібно нашій країні», — наголошує Корбан. 

«Навіть у цій жахливій ситуації ми лишаємось сильними — і мистецтво це показує»: про значення мистецтва під час війни

Саша переконаний: мистецтво під час війни — це не лише про красу чи естетику. Це про присутність. Про те, що навіть у найважчі часи українці здатні творити, говорити, надихати: «Якщо люди — в Україні чи за кордоном — бачать українське мистецтво й воно їх надихає, значить, воно вже виконує свою роль».

Для нього важливо, що мистецтво може бути частиною волонтерства, благодійності, допомоги. Воно може привертати увагу, збирати кошти, зцілювати й мобілізувати. Але навіть коли воно просто існує — це вже акт спротиву, жест сили: «Ми залишаємося сильними. І робимо щось — не для себе, а для країни. І показуємо, які ми сильні, красиві й сміливі».

За мотивами муралу Олександра Корбана «Перші, з честю!» Благодійний фонд «Сучасна Україна» випустив унікальний мерч, який допомагає збирати кошти на FPV-дрони для бойових підрозділів ДПСУ. Колекція вже доступна для попереднього замовлення на сайті.

Матеріал та світлини наданий  БФ «Сучасна Україна»