Підвальні світи та історія про любов: як живе зимовий Лиман у часи війни

На вулиці холодно, проте промені сонця зігрівають. Виходиш з машини, вдихаєш на повні груди. Тебе одразу зустрічає запах хвої, запах диму від буржуйок та пічок. Затамовуєш подих, дивишся довкола і згадуєш як тут все було... 

Залізниця, ринок, магазини, кафе, обласна травматологія…

Тут, в цьому маленькому місті, оповитому хвойними лісами та озерами, вирувало життя. 

Зараз життя є біля підвалів та пунктів незламності, біля працюючих магазинів та хабів видачі гуманітарки, та в окремих віконцях, які так лагідно світяться теплим світлом — воно є! 

Життя у кожному з підвалів та сховищ має свій уклад. Люди знають сильні та слабкі сторони один одного. Вони допомагають один одному. По черзі підтримують тепло у буржуйках, готують їсти та слідкують за порядком.

Ці будинки — перші на в'їзді до Лиману. Тепер через них проходить дорога життя всього міста. Місто поділено залізницею на дві частини — північну та південну. 

Залізничний пішохідний та автомобільний мости було зруйновано, і тепер так звана «лінія життя» проходить повз ці будинки.

Лиман. Кімнати зі старих кайбашів

Пані Тетяна — наша сьогоднішня провідниця до одного із маленьких підвальних світів — загорнута у дублянку із високим коміром, з посмішкою зустрічає нас. 

Розвантажуємо машину, заносимо до підвалу макарони, олію, канцелярію для діток, а також інші продукти.

Перше відчуття — тепло. Друге — як смачно пахне! Свіжим супчиком. І третє — бачимо сумного чоловіка з дуже добрими очима біля пічки-буржуйки, до якої приєднали гриль-барбекю, щоб було готувати смачніше. 

Чоловік посміхається тільки очима. Мовчить. Підкидає паливні брикети до пічки та час від часу дивитися на ікону, яка висить над пічкою. Її оповито весільним рушником з типовим для Донеччини рослинним орнаментом з трояндами.

Пані Тетяна та її сусідка Зоя Костянтинівка привітно запрошують подивитись, як вони живуть. 

А живуть просто та невимушено. Підвал старого будинку, в якому було споруджено маленькі імпровізовані кімнати зі старих кайбашів. Кайбашами на Донеччині називають підвали, які раніше використовували для зберігання вугілля. 

Після того, як у будинках з’явилось централізоване опалення, їх почали використовувати як комори для зберігання консервації та різних речей, які просто не вміщались у квартирі. А зараз сюди люди перенесли свої життя. Ковдри, матраци, свічки, якісь врятовані цінні речі, посуд. У квартирі не можуть жити – холодно.

Нещодавно у Лимані вдалось частково увімкнули електроенергію, тому у тих будинках, де хоч якось вцілили комунікації, люди мають змогу вмикати обігрівачі. Але така ситуація далеко не у всіх. У квартирі Зої Костянтинівні електроенергію відновити поки що неможливо. Від обстрілу російських окупантів було пошкоджено комунікації так, що без світла майже весь під’їзд п’ятиповерхового будинку. 

Вона забрала з собою двері, матрац, покривала й облаштувала своє життя у підвалі. До квартири інколи навідується, але основний час все одно проводить тут із сусідами. 

Показує відео на телефоні та каже: «Та ми тут і новий рік зустріли, і холодцю наварили, прямо от на цій пічці! Бачите, яка краса? Мені друзі передали смачних продуктів – ікорки червоної, так ми трошки відзначили. А що робити? Життя ж триває».

Свіжий суп та тріскіт дров 

Зоя Костянтинівна та пані Тетяна — справжні українські жінки! Як би не було важко, які б не були умови — свій маленький світ вони зробили комфортним та охайним. В підвалі не має якихось сторонніх запахів. Тільки свіжий суп пахне та дрова.

Усі продукти дбайливо складені на полицях, посуд чистий, дрова з одного боку лежать рівним рядочком, паливні брикети поряд рівною стіночкою. Є окреме приміщення для продуктів за залізними дверима — там холодно, туди не достає тепло від буржуйки.

«Ми дуже вдячні всім за допомогу – волонтерам за продукти та засоби гігієни, за теплі речі. Міська влада привезла нам паливні брикети — вони добре підтримують вогонь у пічці. Велика дяка за все українським військовим — вони захищають нас і дбають про нас. Привозять нам свої продукти, діляться усім», — розповідає Тетяна, показуючи нехитрий скарб — консерви, картопля, різні овочі.

І здавалося б, що можна подумати, що не все так погано. Але. Лінія фронту поряд, «бахає» щохвилини. Звісно, що це не порівняти з Бахмутом чи Вугледаром. Але люди й досі бояться звуків вибухів.

Питаємо, коли було складніше за все. Кажуть у квітні — травні, коли окупанти вели наступ. росія нещадно поливала місто з артилерії. Після окупації російськими військами почались перевірки населення та страшні дні очікування.

"В один із днів снаряд прилетів у наш будинок. Уламками вбило дитину. Прям тут, на цьому подвір'ї...Не можу більше казати нічого...", — Тетяна закриває обличчя руками.

Більше нічого і не питаємо. Видно — людині болить. Заносимо до підвалу останні пакунки з гуманітарною допомогою, Тетяна, Зоя Костянтинівна та добрий чоловік з сумними очима посміхаються, на пічці доварюється запашний суп, собаки бігають по двору, лагідно тулячи холодні носи до людських долонь, а ми прощаємось, обіцяючи завітати ще раз.

На серці тепло, але щемливо. Є багато історій про «ждунів» та прибічників руського миру в Лимані. Але є й такі. Історії про людей, які вірять у військових, дякують їм за все та не можуть говорити, згадуючи обстріли окупантів та власне саму окупацію, бо сльози заливають обличчя.

Кожен з них мав причини, щоб залишитись у місті. Хтось просто не встиг виїхати, бо було вже пізно і йшли вуличні бої. Хтось думав, що дочекається звільнення, що окупація не на довго.

Це історії про любов. До всього живого навкруги. До своїх сусідів, котів та собак, свого міста. І ця любов зцілює їх. Не дає опускати руки. Ця любов здається зцілює і саме місто. Як би росія не намагалась нас знищити – любов українців та відчайдушність наших воїнів переможе!