Жертви радянського тоталітаризму: хто з мешканців Донеччини похований на Биківнянських могилах

«Пролетарії всіх країн — єднаймося!», «Міцніє дружба в імʼя миру та щастя», «Вперед до перемоги комунізму» — такі лозунги заполонили міста та села після проголошення Радянського Союзу. Нова червона партія, яка прийшла на зміну імперії, обіцяла процвітання, рівні умови для всіх, а головне — мир та щастя. Натомість 20–30-ті роки, перші десятиліття Союзу, виявилися найбільш кровопролитними, без урахування Другої світової війни.

Червоний режим «прибирав» усіх, хто їм не подобався. Робітників, селян і тих, хто мав хоч якісь статки. Навіть самих більшовиків. Сьогодні ти — комуніст, а завтра тебе арештовують, «двійки» чи «трійки» оголошують вигаданий вирок, після — розстріл.

«Двійки» та «трійки» — надзвичайні позасудові органи СРСР, які розглядали кримінальні справи й виносили вироки громадян з 1920-х і до початку 1950-х років. Називали їх так через кількість людей у складі.

Апогей сталінських репресій — Великий терор, який прийшовся на 1937–1938 роки. Час, коли розстріли були настільки масовими, що людей уже не було де ховати. У Києві людей розстрілювали в підвалах Жовтневого палацу, Лукʼянівської вʼязниці, у будівлях на адресі Липський, 16 та Володимирська, 33. А коли закінчилося місце для масових поховань на кладовищах, тіла вивозили за місто на околиці сучасного селища Биківня. Зараз на меморіальних плитах вибито імена 18,5 тисяч осіб, похованих на Бикивнянських могилах. Більшість ділянок досі не досліджені.

Про масові поховання розстріляних у Биківні стало відомо ще у 1960-х роках, коли шістдесятники Лесь Танюк, Алла Горська та Василь Симоненко почали розслідувати сталінські злочини. Горська та Симоненко невдовзі після спроби розголосу були вбиті. Попри відлигу, більшовики й далі приховували найбільші злочини сталінського режиму. Адже розуміли, якщо про це стане відомо народу й тим паче іншим країнам, існування СРСР стане під загрозою.

У 1994 році на місці масових поховань відкрили Меморіальний комплекс в памʼять жертв політичних репресій 1930-х років.

На Биківнянських могилах поховані й представники Донецької області. Культурні діячі, працівники партії, директори Маріупольського та Макіївського металургійних заводів…

Биківня — місце, де знайшли свій спочинок десятки тисяч репресованих

Сьогодні Биківня — це селище в складі Києва, яка розташовується на сході, ближче до виїзду до Броварів. Раніше тут був козацький хутір, потім військові казарми, а згодом сюди приходили селитися вже звичайні люди. На початку 1930-х років хутір входив до складу Київської приміської смуги, а в 1938 році — до Дарницького району столиці.

30 березня 1937 року рішенням Київської міської ради на території Биківні створили спецділянку НКВС для «спецпотреб». Які саме це були «спецпотреби» — уже невідомо, адже додаток до рішення так і не знайшли. Про це Східному Варіанту розповідає доктор філософії, начальник відділу науково-освітньої, організаційної та пам'яткоохоронної роботи Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» Микола Бривко.

Микола Бривко родом зі Сніжного. У Донецькій області він вивчав теми Голодомору та ліквідаторів Чорнобильської трагедії, а після 2014 року — переїхав до Києва й почав працювати в Національному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили». Тут, як виявилося, теж поховані представники з Донеччини, яких розстрілювали за вказівками більшовиків.

На Биківнянських могилах ховали всіх: цивільних, військовослужбовців, держслужбовці. Це були українці, поляки, німці, євреї, греки тощо.

«Чому зʼявилася ця ділянка? Тому що на Лукʼянівському кладовищі закінчилося місце. На Лукʼянівському кладовищі вони ховали під центральною алеєю, а коли й там закінчилося місце, постало питання: куди ж ховати тіла? На лютнево-березневому пленумі в Москві Сталін оголосив про новий етап боротьби з «ворогами народу»: троцькістами, націоналістами тощо. При цьому, як він сказав, «не мовою домовлянь, а більш жорстоко та цілеспрямовано». Це був сигнал НКВС, що треба готуватися до масових операцій. Політбюро приймає рішення про початок фактично масових операцій, зокрема Куркульської операції. 30 липня 1937 року приймається оперативний наказ НКВС про початок репресування карних злочинів куркулів та антирадянських елементів. А до «антирадянського елементу» фактично могли приписати кого завгодно», — розповідає Микола Бривко.

Один із перших, хто похований на Биківнянських могилах, український художник Михайло Бойчук. Одним із найвідоміших українців, які тут спочили, є Андрій Бандера, батько Степана Бандери. Його арештували та розстріляли за «злочини сина». А перед цим — нещадно допитували та катували.

Микола Бривко розповідає, майже всі, хто похований у Биківні, мали сфабриковані справи, спеціально приписані їм для винесення карного вироку.

Арештувати та розстріляти людину могли за будь-що: за національність, за зберігання іноземних газет чи книг, за родичів у європейських країнах. Усе це розцінювалося, як «шпигунство за Радянським Союзом» або «загроза національній безпеці».

Розстрілювали й тих, хто сам займався розстрілами. Але імʼя таких людей, каже Микола Бривко, принципово не додали на памʼятну плиту.

«Мені якось потрапила справа, де чоловік здав свою дружину. Він був військовим. А в неї мати жила в Ризі, і вона до неї їздила. Їх попереджали, що їздити не варто. Але дружина все одно їздила. Ну от він її й здав. А потім його й самого арештували. Багато таких історій є, коли людей арештовували й розстрілювали за те, що вони просто виконували свої професійні обовʼязки. У нас тут похований український мікробіолог Гнат Ручко. Він розробив вакцину, за яку його арештували й вбили, звинувативши в «розробці біологічної зброї». А потім у 1950-х його ж вакциною вакцинували військовослужбовців», — розповідає Микола Бривко.

Попри «хрущовську відлигу» у 1950-х роках, злочин Биківнянських могил приховували. Шістдесятники Лесь Танюк, Алла Горська та Василь Симоненко приїжджали сюди та розслідувати таємниці тутешніх могил. Адже місцеві знали, що тут є поховання. Нерідко з-під землі виходили кістки та черепи людей, які знаходили діти й гралися з ними. Шістдесятники хотіли дати розголосу справі. Однак не вийшло. Горська та Симоненко невдовзі після цього загинули.

Цікаво, що раніше на теренах Биківні великого лісу не було. Він зʼявився вже після Другої світової війни, коли розстріли людей і поховання ще тривали. Не виключено, що ліс створили з метою приховати місце злочину. А якщо питали, то радянська влада всіма силами відкидала звинувачення. Так державні комісії 1971 та 1987 років оголосили, що в Биківні поховані жертви фашизму.

«Вперше про масові поховання в Биківні дізналися німці. Коли вони зайняли Київ у 1941 році, то відвідали місцевість і про все здогадалися. Вони використали це для своєї антирадянської пропаганди. Щоправда, потім, коли були розстріли в Бабиному Яру, німці вже не згадували Биківню. Бо, як то кажуть, і самі робили те ж саме», — ділиться науковець.

Лише в 1988 році четверта комісія УРСР провела дослідження і визнала, що поховані — це радянські громадяни, жертви сталінських репресій.

30 квітня 1994 року, уже за незалежної України, відкрили Биківнянський комплекс в памʼять жертв політичних репресій 1930-х років, який зараз є частиною Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Тут встановлені меморіальні плити з іменами загиблих, яким немає кінця-краю. Окремо розміщені польські меморіальні плити з іменами польських військовослужбовців, яких більшовики розстрілювали після 1939 року.

Мешканці Донеччини, які знайшли свій спочинок у Биківні

Дмитро Погорєлов — поет та есперантист (володів міжнародною мовою есперанто). Народився в селі Стародубівка Маріупольського району 8 вересня 1883 року. Був завідувачем сектора робітничих авторів у видавництві ЦК КП (б)У та уповноваженим Головліту при Наркоматі освіти УРСР. Дмитра Іпатовича арештували 1 лютого 1937 року, перший допит відбувся 10 лютого. Його звинуватили в участі в антирадянській німецькій організації есперантистів «САТ». У матеріалах справи писали: «… займався переглядом отриманої з-за кордону літератури мовою есперанто, допускаючи контрреволюційну троцькістську літературу, та збирав біля себе антирадянські елементи».

В обвинувальному висновку 31 серпня 1937 року звинувачений у тому, що «… є одним із керівників контрреволюційної троцькістської організації серед есперантистів, […] особисто чи через членів організації повідомляв закордонний троцькістський центр про негативний бік життя в СРСР; […] розповсюджував закордону контрреволюційну есперантистку літературу».

1 вересня 1937 року виїзна сесія Військової Колегії Верховного Суду СРСР засудила Дмитра Погорєлова до розстрілу. Вирок виконали наступного дня в Жовтневому палаці Києва.

Георгій Гвахарія — перший директор Макіївського металургійного комбінату. Народився в 1901 році в Грузії. Навчався в Московському університеті, був у 1920-х роках у троцькістській організації, за що був засланий до Казахстану. Після повернення він запевняє про розрив звʼязків із троцькізмом і відновлюється в комуністичній партії.

У 1933 році Георгій Віссаріонович стає першим директором Макіївського металургійного заводу. За його керівництва впроваджено внутрішньозаводський госпрозрахунок, розроблено систему матеріального стимулювання раціонального використання техніки, оплата праці залежала від техніко-економічних досягнень, підвищувалася культура виробництва. Завод став рентабельним і давав прибуток.

Був звинувачений у належності до троцькістської терористичної організації, яка нібито діяла на Донеччині. Розстріляний 1 вересня 1937 року. Реабілітований 26 травня 1956 року.

Яків Гугель — директор маріупольського заводу «Азовсталь». Народився в 1895 році в Могильовській губернії. Працював на Петровському металургійному заводі, потім — у Таганрозькому металургійному заводі. У 1923–1924 роках був заступником директора Юзівського (Донецького) металургійного заводу, після — директором Костянтинівського металургійного заводу імені Фрунзе.

Із серпня 1926 року працював директором Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. З лютого 1930 до січня 1931 — начальник «Азовстальбуду». З лютого 1933 року — начальник будівництва й директор маріупольського заводу «Азовсталь».

Арештований у липні 1933 року та звинувачений у приналежності до «троцькістсько-терористичної організації в Україні». Приводом для арешту, як пише дослідниця Зоя Лихолобова, став конфлікт із місцевим компартійним керівництвом та критичне ставлення до командних методів над підлеглими.

Розстріляний 15 жовтня 1937 року. Реабілітований 8 вересня 1956 року.

Георгій Богатирьов народився 15 листопада 1896 року в Словʼянську. Був головою Чернігівського обласного виконавчого комітету та Наркомом внутрішньої торгівлі УРСР. Звинувачений в участі в антирадянській правотроцькістській організації та здійсненні «шкідницької діяльності» в галузі торгівлі та будівництва. Його арештували 13 липня 1937 року.

В обвинувальному висновку від 31 серпня 1937 року звинувачений у тому, що він «… активно проводив контрреволюційну шкідницьку роботу в галузі торгівлі», «вербував нових учасників», «знав і поділяв терористичні засади троцькістської організації в боротьбі з партією і урядом…». Розстріляний 3 вересня 1937 року в Жовтневому палаці.

Леонід Ільховський народився 15 листопада 1896 року в Маріуполі. Працював начальником Управління будівництва фабрики іграшок у Києві та секретарем Дарницького райпарткому. Його звинуватили в контрреволюційній троцькістській організації та арештували в липні 1937 року.

В обвинувальному висновку від 29 серпня 1937 року звинувачений у тому, що він «… був активним учасником контрреволюційної троцькістсько-зіновьєвської терористичної», «повністю поділяв терористичні установки троцькістської організації», «зберігав троцькістів у партії та розставляв їх на важливих ділянках партійного й радянського апарату з метою боротьби з партією».

Розстріляний 10 вересня 1937 року в Жовтневому палаці.

Трохим Торянник народився в 1894 році в Донецьку (тоді — Сталіно). Працював завідувачем Київського обласного відділу внутрішньої торгівлі при Київському облвиконкомі. Був головою Коростенського районного та окружного виконкому.

Торянника звинуватили в контрреволюційній троцькістській організації та арештували 16 липня 1937 року. В обвинувальному висновку від 31 серпня 1937 року звинувачений у тому, що він «… був учасником контрреволюційної троцькістсько-зіновьєвської терористичної організації», «проводив шкідницьку діяльність», «працюючи головою Коростенського окружного виконкому провів конкретну шкідницьку діяльність, у наслідок чого в колгоспах округу загинуло близько 4000 га основної технічної культури в окрузі — льону».

Розстріляний у Жовтневому палаці 9 вересня 1937 року.

Дмитро Зімма народився 21 вересня 1903 року в Добропіллі. Військовий льотчик, полковник. Командир 54-ї авіаційної бригади в Білій Церкві. Звинувачений фактично в тому, що виконував свої посадові обов’язки. Його допитували про те, як він підготував 12 екіпажів з бомбометання. Це подали як «організацію бойового заколоту», а Дмитра назвали «учасником антирадянського військово-фашистського заколоту».

Розстріляний 10 вересня 1937 року в Жовтневому палаці.

Іван Мірошніченко народився 24 травня 1899 року в селі Артемівка Костянтинівського району. Другий секретар Київського обкому ЦК КП (б)У. Арештували 17 липня 1937 року за нібито залучення до троцькістської організації партійних представників.

Розстріляний 15 жовтня 1937 року в Жовтневому палаці.

***